Олександр Сирський залишає посаду головнокомандувача із заявою, що Україна від початку року повернула 700 квадратних кілометрів своєї території. Ця цифра стала не просто військовим підсумком, а останнім аргументом генерала у суперечці про власну спадщину.
Передаючи командування Михайлу Драпатому, Сирський наголосив, що залишає армію, яка не лише тримає оборону, а й наступає. Так він окреслив головну лінію свого прощання: попри критику, кадрову кризу та суспільний тиск, українські сили зберегли здатність повертати ініціативу.
Його відставка відбулася після кількох днів протестів і ширшої урядової перебудови, що оголила конфлікти всередині оборонного керівництва. Звільнення міністра оборони Михайла Федорова перетворило закриті суперечності між реформаторами та військовою вертикаллю на публічну політичну кризу.
За оцінкою Дейком, заява про 700 квадратних кілометрів є спробою повернути дискусію від персональних конфліктів до результатів на полі бою. Сирський фактично пропонує оцінювати його не за протестами й критикою стилю командування, а за тим, у якому стані він передає армію наступникові.
Цей аргумент має вагу. Українські війська діють у складнішому середовищі, ніж на початку повномасштабної війни: небо над фронтом насичене дронами, великі механізовані прориви майже неможливі, а кожне пересування техніки швидко виявляється й атакуєтся.
За таких умов повернення територій більше не вимірюється стрімкими наступами на десятки кілометрів. Воно складається з локальних операцій, виснаження російських підрозділів, ударів по логістиці, захоплення окремих позицій і поступового витіснення противника з підготовленої оборони.
Саме тому 700 квадратних кілометрів мають подвійне значення. У географічному масштабі війни це обмежений результат. У тактичній реальності фронту, де навіть кілька кілометрів можуть коштувати місяців боїв, він свідчить про збереження української наступальної спроможності.
Сирський окремо нагадав про зупинку російського наступу на Харківщині та операцію в Курській області. Обидва епізоди стали визначальними для його перебування на посаді: перший продемонстрував здатність стабілізувати небезпечний напрямок, другий — переносити війну на територію Росії.
Харківська кампанія була перевіркою швидкості українського командування. Російські сили намагалися створити нову загрозу для північного сходу й змусити Київ перекидати резерви з інших ділянок. Зупинка наступу не принесла великої медійної перемоги, але не дозволила противникові розширити фронт.
Курська операція, навпаки, стала демонстративним виходом за межі звичної оборонної логіки. Вона змусила Москву реагувати на загрозу власній території, перекидати ресурси й визнавати, що російський кордон не є недоторканним.
Ці операції сформували образ Сирського як командира, здатного діяти жорстко й прагматично. Проте та сама жорсткість стала джерелом найгострішої критики. Частина військових звинувачувала його у надмірно централізованому стилі та рішеннях, що призводили до невиправданих втрат.
Саме тут проходить головний розлом у сприйнятті його роботи. Для прихильників Сирський був генералом оборони, який утримував фронт у момент нестачі людей, боєприпасів і західної допомоги. Для критиків — командувачем старої школи, надто схильним компенсувати системні проблеми людським ресурсом.
Обидві оцінки можуть бути частково правильними. Українська армія справді діяла в умовах гострого дефіциту, який не залежав лише від головнокомандувача. Але нестача ресурсів не скасовує питання про якість рішень, ротацію підрозділів, підготовку резервів і ціну утримання окремих позицій.
Сирський очолив Збройні сили на початку 2024 року, коли стратегічна ситуація вже погіршувалася. Росія мала перевагу в артилерії, людях і промисловому виробництві, а американська допомога затримувалася через політичні суперечки у Вашингтоні.
Його завданням було не провести велику переможну кампанію, а не допустити обвалу. Фронт відступав на окремих напрямках, але зберігав цілісність. Україна втрачала території, проте не дозволила Росії перетворити локальні успіхи на оперативний прорив.
Заява про повернення 700 квадратних кілометрів має показати, що ця фаза завершилася. Сирський передає наступникові не армію в стані неконтрольованого відступу, а сили, які знову здатні проводити активні операції й нав’язувати противникові власний темп.
Проте сама цифра не пояснює, де саме було повернуто території, якою ціною й наскільки стійким є результат. У сучасній війні контроль над ділянкою може змінюватися, а тактичне просування не завжди створює довгострокову оперативну перевагу.
Не менш важливо, чи супроводжувалося повернення територій виснаженням найкращих українських підрозділів. Якщо успіх досягнуто ціною резервів, які неможливо швидко відновити, його стратегічна цінність стає менш очевидною.
Це не заперечує досягнення, але змінює спосіб його оцінки. Для України головним ресурсом залишаються люди. Територію можна повернути пізніше, тоді як втрачені досвідчені екіпажі, оператори дронів, сержанти й командири відновлюються роками.
Саме тому Михайло Драпатий отримує посаду з вимогою не просто продовжити наступ. Від нього очікують іншої культури командування — швидшої, технологічнішої та уважнішої до збереження особового складу.
Новий головнокомандувач успадковує результати Сирського разом із його невирішеними проблемами. Армія зберігає боєздатність, але потребує людей. Корпусна реформа розпочата, але не завершена. Ударні дрони стали масовою зброєю, але ще не всюди інтегровані в управління.
Залишається й проблема нерівності між підрозділами. Одні бригади мають сильне командування, власні технологічні команди та налагоджене постачання. Інші стикаються з дефіцитом техніки, слабкою підготовкою поповнення й повільною реакцією штабів.
Сирський керував системою, де успіх часто залежав від ініціативи окремих командирів усупереч бюрократії. Драпатий має перетворити цю ініціативу з винятку на правило, не руйнуючи при цьому єдиного управління великою армією.
Відставка головнокомандувача після протестів створює складний прецедент. Військове керівництво не може залежати від вулиці, але й не може бути закритим від суспільної оцінки. Під час тривалої війни довіра стає таким самим ресурсом, як боєприпаси чи резерви.
Зеленський намагався відповісти на цю кризу кадровим перезапуском. Усунення Сирського виконало одну з ключових вимог протестувальників, але водночас поклало на Драпатого надзвичайно високі очікування.
Від нового командувача чекатимуть швидкого зменшення втрат, успіхів на фронті, реформи мобілізації, розвитку безпілотних систем і продовження ударів по російському тилу. Жоден генерал не може одночасно вирішити всі ці проблеми без політичних рішень, ресурсів і часу.
Тому спадщина Сирського буде важливою не лише як предмет історичної суперечки. Вона визначає стартову точку нового командування. Якщо армія справді отримала оперативну ініціативу, Драпатий зможе використати її для глибших змін. Якщо ж наступальний образ перебільшений, перші місяці підуть на стабілізацію.
Сам Сирський залишає посаду так, як і керував: без емоційного прощання, через перелік операцій і результатів. У його заяві немає відповіді критикам, але є чітка претензія на визнання — фронт вистояв, російський наступ зупинено, українська армія знову рухається вперед.
Цього достатньо, щоб його каденцію не можна було описати лише як невдачу. Але недостатньо, щоб зняти питання про ціну. Остаточний баланс вимагатиме не тільки карти повернутих територій, а й чесного аналізу втрат, наказів і можливостей, які були використані або змарновані.
Сирський передає наступникові армію, що зберегла здатність наступати. Драпатий має довести, що вона здатна робити це інакше — швидше адаптуватися, менше втрачати й перетворювати локальні успіхи на стратегічну перевагу.
Сімсот квадратних кілометрів стали останньою цифрою Сирського на посаді. Її справжнє значення визначатиметься не лише тим, що Україна повернула, а й тим, чи зможе нове командування утримати цей рух без повторення старої ціни.
