Скасування майже всіх пакистанських віз в Індії й у відповідь – індійських віз у Пакистані – викликало раптову гуманітарну кризу на сухопутному кордоні між двома країнами. У штаті Пенджаб на прикордонному пункті Аттарі–Вага наприкінці квітня тисячі людей із різними паспортами опинилися в системному глухому куті: ті, хто мають пакистанське громадянство, мусили негайно залишити територію Індії, а індуси отримали дзеркальні заходи від Ісламабаду.
Серед постраждалих – родини, котрі приїхали до Індії на весілля доньки, щоб домовитися про шлюб, та батьки з дітьми, які прилітали в гості до дідусів і бабусь уперше за багато років. Також не змогла потрапити назад до Пакистану жінка, що прилетіла до Індії на похорон матері – важку церемонію, до якої вона готувалася місяцями. Усі вони виявилися розділеними через зміни візової політики, за які жодні сімейні обставини не передбачали виключень.
Такхат Сінгх, колишній держслужбовець із пакистанського міста Амарко́т, прибув із дружиною Сіндху Канвар і двома доньками з пакистанськими паспортами, сподіваючись повернутися додому одразу після завершення весілля старшої дочки в Раджастхані. Однак його дружина, яка має індійський паспорт, була не в змозі пройти кордон із рештою сім’ї. «Як можна так розділити нас? — обурювався пан Сінгх. — Ми роками домагалися віз, організовували весілля, купували ювелірні прикраси, а тепер змушені прощатися на останньому КПП».
Підліток Саріта, молодша донька Сінгхів, запитувала: «Як жити без матері? Ми ще не встигли навіть закінчити святкування, а вже мусимо їхати». Інші діти, не розуміючи причин політичного рішення, плакали під наметами на сонці, чекаючи, коли хтось дасть дозвіл на перетин кордону.
Кордон «Аттарі–Вага» символізує розрив, що почався ще в 1947 році під час розділу Британської Індії на Індію й Пакистан. Тоді мільйони мусульман, індусів та сикхів опинилися по різні боки умовного кордону, після чого почався один із найбільш кривавих масових міграцій в історії. Сьогодні візова система продовжує відповідати політичній напрузі: отримати індійську візу пакистанцям — майже нереально, а навпаки — індусам у Пакистані також вкрай складно.
Гуртожитки та реабілітаційні центри для біженців у Делі та Лахорі переповнені людьми, які не встигли виїхати. Навіть ті, хто колись отримав індійське громадянство як біженець на тлі переслідувань у Пакистані, тепер бояться опинитися «не в своїй країні». Гануман Прасад із пакистанської провінції Сіндх розповідає: «Я переїхав до Індії понад десять років тому, але моя дружина з дітьми зараз застрягли на кордоні. Ми ж тоді продали своє господарство, щоб почати нове життя. А тепер — що?»
Уряд Індії мотивував рішення безпековими заходами після недавнього теракту в Кашмірі, за який він покладає відповідальність на Пакистан. Ісламабад відкидає звинувачення, але водночас скасував більшість індійських віз. В обох столицях дипломатичні канали майже заморожені, а країни обмінюються односторонніми санкціями замість діалогу.
Польові табори, організовані волонтерами та гуманітарними організаціями, спробували допомогти сім’ям: роздавали воду, їжу та засоби гігієни тим, хто ночував під відкритим небом у наметах. Однак без офіційного дозволу на перетин місія швидкого реагування лише підтримувала очікування на безрезультатні переговори з прикордонниками.
Недавній приклад — історія Ваджиди Кан, яка має індійський паспорт, але її двоє дітей (7 і 3 роки) мають пакистанські. Ваджида тричі зверталася до індійських прикордонників із проханням пропустити сім’ю до пакистанських родичів, але отримала лише відписки: «Ваші паспорти не дозволяють». Вона провела три доби у прикордонному містечку, не маючи змоги ані поїхати, ані лишитися.
Для багатьох сімей, котрі намагаються зберегти подружні та родинні зв’язки через кордон, скасування віз означає не лише розлуку, а й фінансові збитки: витрати на квитки, оренду житла, прикраси й подарунки, частина яких залишилася в Індії. Крім того, багато хто втратив можливість отримати освіту, лікування чи інші послуги, на які розраховували під час поїздки.
Аналітики наголошують, що візова політика в Індії та Пакистані використовується як інструмент тиску на політичні рішення, а не лише для контролю безпеки. «Коли сім’ї з дітьми опиняються заручниками такої політики, це деморалізує суспільство та посилює взаємні підозри», — каже доктор політичних наук Рагхав Чандра.
Поки двосторонній діалог не відновиться, батьки та діти часто опиняються на кордоні сам на сам із коректурними штампами й параграфами указів. Їхні історії — це нагадування про людські наслідки міждержавних розбіжностей, які не зникають навіть через сімдесят пять років після початку розділу. Доти кожна поїздка до сусідньої країни ризикуватиме стати останньою можливістю обійняти близьких та завершити важливі сімейні події.
