Війна змінила не лише кордони, економіку та безпекову ситуацію України. Вона суттєво вплинула й на демографічне майбутнє держави. Мільйони українців були змушені залишити країну, а особливо складною стала ситуація з поверненням жінок, які за роки перебування за кордоном почали облаштовувати нове життя.
Однак, за словами директорки та співзасновниці Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Елли Лібанової, Україна все ж може створити умови, за яких частина українок захоче повернутися. І ключем до цього може бути не лише рівень зарплат чи соціальні виплати.
Одним із найважливіших факторів може стати можливість реалізувати себе у професії.
Втрачений професійний статус може стати причиною повернення
Після початку повномасштабної війни за кордон виїхала значна кількість українок із вищою освітою та професійним досвідом. Багато з них до війни працювали лікарками, викладачками, інженерками, юристками, менеджерками, науковицями та представницями інших спеціальностей.
Проте диплом і багаторічний досвід не завжди дозволяють одразу продовжити кар’єру в іншій країні. Перешкодами стають мовний бар’єр, необхідність підтвердження освіти, місцеві професійні стандарти, ліцензування та відсутність достатнього знання законодавства країни перебування.
У результаті людина, яка в Україні мала престижну професію та високий соціальний статус, за кордоном може бути змушена погоджуватися на роботу, яка не відповідає її кваліфікації.
Саме цей парадокс Елла Лібанова називає одним із можливих факторів повернення.
Умовно кажучи, українська лікарка може отримувати за кордоном більшу зарплату й почуватися фізично безпечніше, але водночас втрачати професійну ідентичність. Якщо повернення в Україну дозволить їй знову працювати лікаркою, це може стати серйозним аргументом на користь повернення.
Ідеться не лише про гроші. Для багатьох людей професія — це частина самоідентичності, роки навчання, кар’єрні досягнення, професійне оточення та відчуття власної потрібності.
Але є й інша категорія українок
Водночас ситуація далеко не однакова для всіх.
Якщо жінка за кордоном змогла підтвердити диплом, влаштуватися за спеціальністю, отримує хорошу зарплату та має стабільне життя, переконати її повернутися значно складніше.
У такому випадку Україна фактично конкурує не лише з іншою країною, а з уже сформованим життям людини.
За кордоном у неї можуть бути робота, житло, діти, які вже навчаються у місцевій школі, нове коло друзів, соціальні гарантії та відчуття безпеки. Повернення тоді означає не просто переїзд із однієї країни в іншу, а фактичне перезавантаження всього життя.
Саме тому питання повернення українців не можна вирішити лише закликами.
Людям потрібно запропонувати конкретні умови, за яких повернення буде не емоційним жестом, а раціональним рішенням.
Україна ризикує втратити саме найбільш освічених
Особливе занепокоєння викликає освітній рівень тих, хто виїхав.
За оцінкою Елли Лібанової, близько 70% українок віком від 25 років, які виїхали за кордон, мають вищу освіту.
Це надзвичайно важливий показник для майбутнього країни. Адже демографічні втрати — це не лише кількість людей, яких стало менше. Це також втрата фахівців, підприємницького потенціалу, податків, професійних компетенцій і майбутнього людського капіталу.
Україна після завершення війни потребуватиме величезної кількості спеціалістів. Потрібні будуть лікарі, вчителі, інженери, архітектори, економісти, ІТ-фахівці, менеджери, науковці та підприємці.
Якщо значна частина цих людей залишиться за межами країни, відновлення може відбуватися значно повільніше.
Особливо складною є ситуація з великими містами, звідки виїхала значна кількість освічених жінок. Серед них — мешканки Києва, Харкова та інших великих українських центрів.
Чому повернути всіх уже навряд чи вдасться
На початку масштабної міграції очікування щодо повернення були значно оптимістичнішими.
Елла Лібанова свого часу припускала, що додому може повернутися приблизно половина тих, хто виїхав, а в найкращому сценарії — навіть близько 60%.
Однак із плином часу ці очікування стали набагато стриманішими. Тепер демографиня оцінює потенційну частку повернення приблизно у 30%.
Це означає, що навіть за сприятливого розвитку подій значна кількість українців може залишитися за межами країни.
І чим довше люди живуть за кордоном, тим міцнішими стають їхні соціальні та економічні зв’язки з новою країною.
Дитина, яка кілька років навчається в іноземній школі, поступово формує там друзів і звички. Батьки знаходять роботу, оформлюють документи, орендують або купують житло. Сім'я адаптується до нової системи освіти, медицини та соціального захисту.
Тому з кожним роком повернення стає складнішим.
Що може зробити Україна
Повернення людей не можна забезпечити одним рішенням. Потрібна ціла система заходів.
Передусім Україна має створювати можливості для професійної реалізації. Визнання дипломів, спрощення процедур працевлаштування, програми повернення фахівців, підтримка малого бізнесу та доступ до якісних державних послуг можуть стати важливими складовими такої політики.
Не менш важливою залишається безпека. Для сімей із дітьми це може бути одним із головних критеріїв ухвалення рішення про повернення.
Другий фактор — житло. Людина може хотіти повернутися, але не мати коштів для оренди чи відновлення житла, якщо воно було зруйноване.
Третій — освіта дітей. Батьки повинні розуміти, що після повернення їхні діти зможуть отримати якісну освіту та комфортно адаптуватися.
Четвертий — робота. Якщо фахівець повертається, але не може знайти роботу за спеціальністю, сама ідея повернення втрачає сенс.
І, нарешті, важливим є відчуття перспективи. Люди мають бачити не лише країну, яка пережила війну, а державу, у якій можна будувати майбутнє.
Демографічна проблема вже виходить далеко за межі статистики
Україна після війни може зіткнутися з ситуацією, коли головним дефіцитом стане не фінансування і навіть не окремі види ресурсів, а люди.
Менша кількість населення означатиме менше працівників, менше платників податків і менший внутрішній ринок. Для бізнесу це означатиме складніший пошук кадрів, а для держави — додаткове навантаження на пенсійну та соціальну системи.
За оцінками економіста Олексія Куща, Україна може втрачати близько 800 тисяч людей на рік у демографічному вимірі, зокрема через міграцію та природне скорочення населення.
Тому питання повернення українок — це не просто тема міграційної статистики. Це питання того, якою буде Україна через десять, двадцять або тридцять років.
І тут важливий парадокс: для частини людей вирішальним аргументом може виявитися не обіцянка більшої зарплати, а можливість знову відчути себе професіоналом, якого потребує власна країна.
Україна має шанс повернути значну частину своїх громадян, але це вікно можливостей не буде відкритим безкінечно. Чим довше люди будують життя за кордоном, тим сильнішими стають їхні зв’язки з новими країнами.
Тому майбутня політика повернення має починатися вже зараз — із безпеки, роботи, житла, освіти, професійної реалізації та зрозумілої перспективи.
Адже демографічне відновлення після війни визначатиметься не тільки тим, скільки людей захочуть повернутися. Воно залежатиме від того, чи зможе Україна запропонувати їм достатньо причин сказати: «Я хочу будувати своє майбутнє саме тут».
